Просфора 2.1

Якщо більшість помісних православних Церков мають тенденцію з часом додавати до місяцеслова нових святих поступово, то в нашій церкві взагалі унікальний випадок: вона вся стала на шлях мучеництва та ісповідництва. З часу перших більш-менш потужних рухів за українізацію церкви, та її унезалежнення від усіх інших ”римів” початків 20-х років уже минулого століття, в Україні вона була знищена абсолютно. З більше тридцяти архиєреїв не залишилось жодного, за вилюченням тих, хто під страхом за родичів відрікся від Бога, чи просто зійшов з глузду, бо й таке було. Правда їх було небагато. Більшість духовенства було винищено у таборах і розстріляно невідомо де.

Ця неділя - немов нова Пасха утверджує усіх нас у тому, що шлях на котрому ми стоїмо є справді правдивий і  угодний Богу. Колись ми вже говорили, що слово мученик - невірно перекладене грецьке слово “мартіріос”. У той же час словники подають, що ”мартіріос” - це свідок. Тобто, християнські мученики - це свідки Христа. Акцент тут справедливо робиться не на муках людей, бо це лише наслідок. Головне тут - та причина, яка змусило людей
жертвувати собою. Це був очевидний факт зустрічі з Богом!

Поки у боротьбі за краще та поважніше місце під сонцем на наших очах оці згадані вже тут три Рими боряться  руками українців хто з них більший, ми стаємо новими жервами цих боголюбних “святих отців”.  Христос один раз і на всі віки залишив заповіт: хто хоче бути першим, хай буде останнім. А тут усе навпаки: за сумнівної якості владу борються люди, які в серці нічого окрім гордині не мають.

А ми, якщо не будемо вчити власної історії не будемо мати не тільки минулого, але й майбутнього. Московський патріарх Тихон, котрий до речі був канонізований нещодавно, довго оманював українців, що дасть їм незалежність. Але не дав. Не встиг.  Нашу святу церкву винищили, вирізали, вимордували. Ті, кого ”брали” пізніше за інших чекаючи гостей у шкірянках сходили з розуму зі страху за свою рідню. Не за себе, а за власних дітей.

Сам митрополит Василій Липківський був так психічно зломлений, що в останніх своїх записах сумнівався що добре чинив раніше. І це при тому, що цей сивобородий старець, подвижник і великий богослов, на своїх плечах ніс до останнього подиху важкий хрест сповідника незалежної української Церкви. Його розстріляють невідомо де і коли. І тільки симовлічний білий хрест буде сумно стояти пригадуючи про святого старця-мученика.

Знаєте, це для церковних політиків потрібні гучні процеси по канонізації. Тепер вони дають людям “підготуватися” до того факту, що певний персонаж уже незадовго стане їхнім небесним покровителем. Сам Миколай ІІ котрий за цигаркою не раз роздумував над тим чого ж його люд називає “кровавим”, і у страшному сні не міг уявити,  що через декілька десятків років його будуть величати “Святим Іскупителем Росії”. Те саме було з героєм русько-турецької війни Федором Федоровичем Ушаковим, а чекає на святого старця Распутіна і інших подібних діячів. Про їхню cвятість потрібно людям ще розповідати, бо вони її не бачили й не знають.

Мученики від віку за нашу рідну церкву нині залишилися невідомими. Ми не знаємо багато імен. Знаємо, що вся наша земля орошена їхньої кров’ю. Це тому у нас такі добрі землі, що политі вони борцями за волю і славу України. Я й сам колись думав, що москалі нещодавно взяли для себе практику називати нас сектантами, безблагодатними і неканонічними. А ось читав спогади протодиякона Василя Потієнка, згаданого уже митрополита Василія і він напише, що і на них таке казали!

Де ж зараз всі ви, отці преподобні, котрі постійно були сміттям для світу, і мішенню для вояків НКВС? Ви, ті , котрі перетерпіли подібно Христу страждання, знущання і смерть заради нашої кращої долі, дивитеся на нас з висоти райських чертогів і сумно плачете. Плачете за те, що даремно віддали свої життя, і занапастили долі власних дітей через свою віру у Христа. Ви бачили Його таким яким Він був. Ну, а нашому поколінню Христа вже не потрібно.

Ви бачите, що наш бідний нарід за юшку чечевичну, за пару гривень продається і ляхам, і африканцям, і москалям. Ми як той вибраний біблійський народ стали рабами у всього світу. У нас вже немає тієї віри і тієї надії ні усебе ні у Господа, що була у вас. Ми шукаємо усюди користі, грошей, посад і похвал. Ви пишаємося своєю освітою, забуваючи, що Христос обрав вас як рибалок колись - простими і чистими як діти. Ми гордимося коштовністю своїх храмів,  не пам’ятаючи, що ваші чисті і непорочні душі - більший скарб понад усе. І сьогодні ми утікаємо від найменших терпінь, не бачачи ваше наслідування Хреста навіть до Голгофи.

Але ми знаємо, що ваша любов до усіх нас і нині не перестає. Ви, насолоджуючись оселями небесними, є нашими добрими заступниками перед Божим престолом. Ваші мученицькі вінці стали для вас ключами до райських осель швидше, аніж вам дозволили увійти туди законники і фарисеї, ваші убивці.

Просимо і благаємо вас нині. Дайте нам хоч краплю вашої ревності до Церкви, і любові до Христа. Ну, а ми, вашими молитвами будемо продовжувати ваші починання, ведучи наш бідний і простий нарід до Бога минуючи трони Москви, Ватикану та Стамбулу, бо з нами Бог, який не в силі, а - в правді! Амінь!