Просто у мене є приклад людини. яку я знаю з дитинства і він був трохи молодший за мене. Мати привчила його ходити до церкви і слідувати “правилам”. я от не знаю на яких підставах, але хлопчина пішов в духовну академію. саме цікаве - це той самий вибір.
Але по закінченні, він чомусь відмовився бути священником.
До чого ж цікаво почитати думки (я маю на увазі публікації), їхній погляд на будь-які банальні речі саме таких людей, які описують, що відчувають, що їх спонукає - все таки це не звичайне призвання і вибір має бути обумовлений якимись внутрішніми відчуттями, або нав.язаними почуттями. До речі, може що підскажете про літературу від руки такої людини

1) Cталося так, що у боротьбі з місцевими уніатами свої голови поклали фактично усі чоловіки селища. Тобто на православні богослужіння ходив тільки наш отець і я. Тому, коли не було нікого - очевидний вибір “дяківства” впав на мене. Поступово, я з важливої роботи: роздмухування кадила перебрався на клірос. При чому, часто поєднував і те і інше, поки мене не вигнали акуратно вперше )

2) Я вірю у Промисл Божий, і в те, що це не люди вибирають собі роботу священика, але сам Христос кличе собі на служіння. Я не ідеал, але слуга Божий. А де ви бачили ревних слуг ? ) А якщо серйозно, то я навряд чи міг би “працювати” десь просто заради грошей.

3) Для мене очевидний. І хоча я чомусь таки народився без крил і німба, те що я стану священиком я знав років з десяти ) Чув би хтось з вас як я “служив” удома своїй мамі служби і “кадив” привязаним до шнурка горнятком чи якоюсь з сумкою з довгою ручкою))

4) Думаю, коли б я виявився скритим некрофілом це їх вразило б набагато більше. ))) А священство для рыдноъ дитини…. Невже може бути щось краще??