Просфора 2.1

Видно після цього всього треба тут комусь сказати якесь авторитетне слово. Значить скажу я ))  Так от. Я дуже поважаю людей, які мають власні переконання. Навіть такі переконання, які не є тотожними з моїми. Проте, є одне виключення. Мені складно розуміти свідоме противлення Істині. До речі,  за свідченням Святих Отців оце і є гріх хули на святого Духа. Він не проститься ні тут, ні там. І про це  попереджує Євангеліє.

Я не є святий і праведний отець, щоб силою власного авторитету подібно святителю Миколаю захищати від єресі душі інших. Саме тому я не апелюю до своєї власної думки, а тільки висловлюю думку, котра існує вже дві тисячі років. Те, що хтось її не знає - провина, звичайно, не моя цілком, але у чомусь таки й моя власна.

Проте, все що можу - я роблю щоб свідчити про  Істину. Ми живемо в світі, де вчать бути байдужим. Правда це все частіше зветься “модним” терміном ”толерантність”. Звісно, це лукавство - потакати гріху. При чому, у будь-якому прояві. Підерасти вимагають толерантності, вагітні дівчатка вимагають права на убивство свого ненародженого  немовляти, сектанти - вимагають толерантності у ставленні до себе, при цьому запроваджують жіноче священство та знову таки - священство яке відкрито підтримує гомосексуальні зв’язки. Все це гидота перед Богом, і ”толерантно” ставитись до грішника - це допомагати йому грішити. А отже - допомагати дияволу, а боротися з Богом. Тому, межа між гріхом та благодаттю, чорним і білим, правдою і неправдою котра особливо яскраво виявилася з приходом на землю Спасителя - для справжніх слуг Божих особливо яскрава.

Ось так як для немовляти неприродньо пити з пляшечки горілку, а для чесної людини обманювати чи блудити, так і для людини яка ходить до Церкви не з примусу і “не по-при людське око” вражаюче виглядає грандіозний контраст між тим що є, на превеликий жаль, чужого, світського чи диявольського в храмі, і між тим що там повинно бути.

Ще скажу. Навіть підкреслю. Я католиків дуже люблю. Правда я трохи недолюблюю католицизм, але хтось же мусить його не любити ) Справа тут в тому, що як і кожна віруюча людина (все-таки, браття і сестри уніати, давайте домовимось, що я хоча й православний, все ж в Бога вірую, і часом про нього навіть якісь книжки читаю). Так от.  Сталося так, що з якогось моменту, питання віри і Церкви стало для мене дуже важливим. І не просто важливим,  а головною ціллю життя. Це звичайно нічого не значить - людей “в духовних пошуках” було і буде завжди дуже і дуже багато. Просто на якомусь моменті життя я зрозумів, що шукати все життя - абсолютно не варто, якщо хоча б раз відрив Авва Дорофея, чи хоча б Сурожського.

Ця річ з кожним днем мене все більше і більше вражала - мені від тоді не перестає покидати думка, що Православ’я немає “дна”, немає границь. А значить - це є Богооб’явлена віра. Я навіть не хочу більше зараз говорити про те, хоча й маю що. Скажу тільки, що католицьке і протестантське “богослів’я” має чіткі рамки : його можна вивчити. Воно досить просте, оскільки придумано людьми і для людей. Правда, придумано, переважно, для людей простих і наївних, т.зв. “віруючих”, для котрих існують безліч авторитетів, навіть при тому, якщо й самі вони часто кардинально суперечать один одному.

Ну, й ще скажу річ, яку мені особливо неприємно казати. У будь-якій суперечці немає переможців. Я це особливо відчуваю, оскільки в силу самих різних обставин мені, грішному і недостойному псу випала чаша захищати Святу Віру від єретиків. Для праведних старців це нормально. Їм це належить чинити по праву. Мені ж - людині яка обтяжена безліччю гріхів та пристрастей, говорити про Бога, і думати що я “захищаю Церкву” більше аніж  смішно.  Це Вона мене постійно захищає і відновлює, немічне лікує, а те чого не достає - поповнює. Проте, коли якось потрібно було Богу - то й ослиця говорила.

Я не сперечаюсь тільки для того, щоб сперечатись. І, упаси Боже, не для того щоб стати вашим ворогом. Хоча видно так мене й сприймають. Ну, що ж. Я й на це готовий - мені вже давно це не страшно. Ви хочете знати чому я про це завжди говорю? Так тому, що я живу цим. В Бога я вірую не тому, що получаю з Церкви зарплату, і пишу це не тому, що за це мене якийсь дядя з бородою і панагією похвалить. Мені байдуже усе це. Я пишу це, тому, що Церква давно стала ціллю мого життя, і хоча я не є цілком мірилом праведності, себе самого я не проповідую.

Для багатьох людей фанатизм - вище від віри. Папа - вище Церкви. Кадило вище праведності. Ну, що ж… Це їх святе право. Але поки буде на світі жити хоча б один священик і єпископ православний - Церква буде існувати. А значить виправдань іновірцям буnb не може.

Шось я розговорився нині… Закінчую. Тут одна ”сестриця” звертала увагу, чому я ніколи не вітаюся ”Слава Ісусу Христу”. Скажу чому. Прославляти Христа без діл, без полум’яної але тверезої віри - справа не тільки безплідна, але й шкідлива.  Пригадуєте: “Не кожен хто каже Господи - Господи…” Так от це саме по темі. У девяносто девяти випадках із ста люди які так говорять зі звички чи традиції будуть осуджені за це. Особисто я думаю, що краще кусати менше, і швидше ковтнути, аніж вкусити багато і подавитися. Кажіть навіть “добрий день” з любов’ю - і Бог обовязково вас благословить. А кажіть тисячі разів “Слава Богу” зі злобою - тільки собі на шкоду.

Простіть і благословіть.
+.

Ілюстрація : Фреска “Погибель Содома та Гомори” в Троїцьму соборі Свято-Троїцької Сергієвої лаври. Прибл. 1662 року.