Просфора 2.1

Тема, котру підняв я вчора у попередньому пості, виявилась для деяких моїх “френдів” досить «суперечливою», а згідно статистики я б сказав я досить цікавою. А значить і “затребованою”, і отже сьогодні її ми продовжуємо. Перш за все хочу сказати, що цікавість до теми цілком природна. Тема заявлена у заголовку – торкається абсолютно усіх нормальних людей. Я маю на увазі психічно і фізично здорових. Про душевне здоров’я я зараз згадувати не буду. Тому, ця цікавість я думаю має не так теоретичний, як абсолютно практичний інтерес. Отже.

Є люди, котрі себе пам’ятають з 2-3 років, є такі що з десяти. Наскільки я можу про себе судити сам, “подорослішав” я с часу, коли я став священиком. А ним я став досить рано Саме з того часу я почав фактично жити іншим життям, якого вимагало від мене не тільки прагматична необхідність, але й відповідно високий сан та відповідальність перед Богом. Саме з того часу я можу признатись, що почав більше думати не в категоріях “добре - погано”, але “гріх – не гріх”. І звичайно, перше від другого відрізняється “джерелом авторитету судді”. Коли про те, що добре, а що погане для конкретної людини може визначити будь-хто (при чому, не факт що це буде так насправді.), то за питання “гріх-не гріх” відповідає уже Сам Бог. Як мені здається, саме це робить людину християнином.

Зверніть увагу, що наприклад, діти до семи років допускаються до св. Причастя без Сповіді. Не тому, що раніше в них гріхів не було, а саме тому, що вони раніше не можуть розумом збагнути велич того, що з ними відбувається в храмі. І взагалі, – неправильні пояснення батьків про Церкву, можуть далеко відкинути дитину від храму, і значить від Бога. Але ми говоримо не про це. Зараз я лише хочу сказати, що для кожної людини є свій час, коли вона здатна хоч частково, може й по-дитячому, в міру своїх слабих сил і рівня чистоти збагнути що таке гріх, нечистота, і що таке протилежна їм цнота, непорочність та чистота душі. Тобто, кожна людина рано чи пізно приходить до пізнання на власному досвіді своєї духовної і душевної природи. І звичайно ж, треба сказати, що ніяка людина без праці над собою не зможе отримати такого багатства – жити в духовному, Божому світі. Ми з вами часто не думаємо про те, що наше духовно-душевне життя повинне бути не менш насичене аніж фізичне.

Коли ми дивимось на картинки велетнів-атлетів, ми ж розуміємо, що той самий Шварценегер став таким не за один день. А багато років ходив у спортзал, тягав гирі, підбирав спеціальну дієту, і взагалі – жив цим, щоб одного дня стати відомим саме як “культурист”, а не політик :-)).

В питаннях наших особистих відносин з Богом ми найчастіше живемо власними ілюзіями, та фантазіями. Самі придумуємо собі якогось абстрактного “бога”, з котрим нам надзвичайно комфортно жити, і головне - не відчувати ані граму докорів сумління за щось погане. Не хочемо молитися і ходити в храм – виправдовуємо себе чи зайнятістю, чи недосконалістю Церкви чи хворобами її служителів . Хочемо блудити, насолоджуватися різними наркотичними речовинами, від котрих дуже часто стаємо залежними, гніватися, об’їдатися, лінуватися – але все ж свято віримо – “що Бог в мене в душі”. От чудово! От якби в “реальному” житті ми так робили і думали: на роботу не ходили, посуд не мили, в квартирі не прибирали: навіщо, якщо чистота в мене в душі.

Запам’ятаймо одну просту істину – якщо ви нічого не робите для того, щоб прикликати у своє життя Бога, то Йому немає звідкіля взятися у душах грішників, котрі не розкаюються. Людина – жива. Вона постійно, щосекунди, щохвилини приймає рішення, чинить якісь дії. Вона не може й секунди зупинитись, щоб не жити. Отже й немає зупинки для прийняття рішень, від котрих буде залежати і наше духовне і фізичне життя. Зупинки немає. Є лише гріх та Благодать. Що вибирати – залежить тільки від кожної людини особисто.

Священиком бути дуже складно. Одним з його прямих обов’язків – проповідувати Царство Боже. Царство Боже – це “царство святе”, в котрому не може бути нічого нечистого. Отож, і мета Церкви – довести людей до розуміння потреби власного щирого покаяння. Покаяння – зміна гріховного способу життя, забуття гріховних думок та пристрастей. Тобто, священик повинен постійно і при будь-які доречній нагоді просто-таки вчити людей “жити”. А люди звичайно цього не люблять. Що їм потрібно? Які у них нині переконання і життєві пріоритети? Ось, що вони відповідають: “Не учите нас жить – лучше помогите материально”. І в даному випадку це зовсім не афоризм, і це вже зовсім не смішно.

Люди забувають, що ці прості істини, котрі вони чують на кожній проповіді реально здатні змінити їх життя, та наповнити його справжнім сенсом. Нині вже не так диявол винен у нашому злі, у наших життєвих невдачах та негараздах, як ми самі і є нашими першими ворогами. Більше того – гріх має дивну здатність засліплювати нам очі! Він робить мутним дзеркало, на котре ми дивимось самі, але дає нам мікроскоп, щоб розгледіти недоліки інших.

За майже десять років священства я зустрів, ну скажімо так, “дуже мало” людей, котрі б змогли по-справжньому покаятись. Тобто, не лише визнати свій гріх, хай навіть і на сповіді перед духівником, але й мати такий жаль і скорботу сердечну, що з того часу визнання - гидитися його, і більше жодного разу до нього не повертатися. Натомість – люди насолоджуються гріхами, перебувають в них, живуть тими нечистотами, і що саме жахливе – не вважають свій стан ненормальним. А дехто і не перестає вважати, що “Бог у них в душі”… А якщо ти ще час від часу ходиш до храму – то взагалі – ангел у плоті!

Перед цим ми торкнулися досить інтимної, особистої теми. Сексуальне життя – звичайно є “приватною власністю” кожної людини, і маючи вільну волю вона може розпоряджатися ним як завгодно: від присвячення свого дівоцтва Господу у чернецтві, до шляху повії з чітко визначеною сумую за використання її тіла. В цих обидвох цілком полярних випадках звичайно ж є й середина. Але ось про що варто пам’ятати. ·

• Безліч виправдань котрі придумали люди для своїх гріхів – є пустими балачками, та потаканням гріху, і не мають для себе ніякого підтвердження.

В житті я зустрічав усіляких людей – як ченців, так і повій. І що головне – сумління завжди менше докучало саме останнім. Господь створив людину – потенційно святою. Святість закладена потенційно у Таїнстві Хрещення в усіх без винятку людей. От тільки чи проросте в нас те зерно, чи буде воно мати для себе добрий ґрунт – залежить тільки від кожного особисто. Нашу душу можна порівняти з колодязем. Він може бути дуже глибоким, але коли його закрити на замок – то байдуже вже яка там у нього глибина – води все рівно не набрати!

Я б дуже хотів, щоб люди, усі без винятку, зрозуміли наскільки кому буде відкрите серце, що гріх – це не юридична провина, за котру Бог приготував нам “табель о рангах”, де чітко розписано чим карається наш конкретних гріх. Ні, і ще раз ні! Бог попереджує і застерігає нас від гріху, бо це обов’язково буде мати погані наслідки. Тож і карає не Бог нас, але ми самі обираємо для себе покарання якщо грішимо. А ще – коли ми заперечуємо очевидні речі, то це говорить про наш поганий духовний зір. Уміння розрізняти “гріх” від “не гріха” – насправді великий дар. І саме його просили у Бога стародавні подвижники благочестя. Але ми повинні й знати те, що цього одного для нас недостатньо. Треба не лише знати кращу дорогу, але й йти по ній до кінця життя, не дивлячись на усі труднощі і спокуси.

Я не вчений-медик чи генетик, щоб науково обґрунтувати та пояснювати принципи телегонії як науки. Але як християнин я вірю, більше того глибоко переконаний, що ні одна наша справа чи добра чи зла проходить у вічності безслідно. Не моя справа, дійсно, вираховувати чому О.С. Пушкін народився напів-негром, а діти узяті навіть маленькими з дитбудинку у благополучні сім’ї знову повертаються жити та бомжувати на вулиці. Чому безліч батьківських пороків успадковують діти, а деякі навіть цим і оправдують свої похоті. Єдине в чому я свято переконаний – що наше життя – це постійна духовна боротьба, котру одні виграють, а інші – залишаються переможеними. І байдуже, якими термінами її називати…