Просфора 2.1

Два запитання я постійно чую набагато частіше, ніж інші. Люди постійно турбуються майбутнім закинутих недолею африканських народів кудись, де немає ні Київського Патріархату, ні Біблії, ні взагалі нікого, хто б міг їм про це розповісти. А особливо ревні жіночки постійно допитуються чи можна їм молитися за диявола. І знаєте, все це здається плоди того інформаційного становища, у котре потрапило сучасне суспільство.
Сьогодні варто жаліти не диких африканців, і тим більше не диявола. Набагато більше варте співчуття сучасне суспільство. Ми не менше чуємо по “бога” з кіноекранів, постійно зустрічаючись то з  “ним”, то з “ангелами”, а то й самим дияволом, який може бавлячись з людиною у фільмі показувати свою міць та силу. Можливо, й дісно, багато з фільмів де персонажами є згадані мною особи приносять якусь користь, проте, я не думаю, що тих переваг достатньо, щоб я міг рекомендувати фільми до перегляду своїм і чужим дітям. Здається, фільми типу Форест Гамп можуть більше навчити вірити ніж Страсті Христові.

• До речі, про фільми я колись вже писав. Можна прочитати тут

Клайв Стейпл Льюїс колись говорив, що у своєму ставленні до диявола люди припускаються двох помилок: одні його занадто ігнурують та граються з ним, інші ж навпаки - занадто ним переймаються, та приписують йому неймовірну силу. Звісно, що ні одна з цих думок не є вірною.

По-перше, ми не повинні вважать диявола просто “чортиком з ріжками”, з яким можна гратися та шуткувати. Коли диявол спокушав Христа, невипадково Святе Писання розповідає, що ван мав змогу запропонувати Спасителю усі царства світу. Це звичайно ж означає, що багато людей таки були у його владі. Як тоді, та й не менше ніж тепер.

З другого боку, кожен християнин має можливість користатися силою Церкви, коли живе Її життям. А отримуючи Благодать Святого Духу йому не страшні ніякі диявольські пастки.

Кожен священик може розповісти, наскільки диявол реальний і як він може себе проявляти під час богослужінь, а особливо під час святих Таїнств. Дуже часті випадки, коли під час Хрещення малесенька дитинка, яка й не може розуміти, що ж саме з нею відбувається, починає себе неспокійно вести, плакати або кричати. І навіть якщо вона до св.Миропомазання засне, то навіть сонною починає своїми маленькими ручками відштовхувати священика з помазком.

Це звичайно не говорить, що вона одержима чи тим більше біснувата. Але явно присутній факт того, що спорчена гріховна природа людська потребує лікування з  часу появи на світ. Не варто відтягувати Таїнства дітям. За цей час, поки вони ростуть і усвідомлюють величину і значення святих Таїнств Церкви Христової їхні пристрасті не дадуть їм прийти до них. Хвороба гріха прогресує незалежно від нашого на те бажання. І питання тут не в тому, наскільки погана чи добра “сама по собі моя дитина”, а в тому наскільки я, створений колись на образ і подобу Господню, зумію не побачити очевидних речей.

Сьогодні багато можна почути про те, що краще, щоб прихід до Церкви був свідомий. Звичайно, з такою думкою не можна не погодитись. Усвідомлення своєї ролі у Церкві, та її значення для нас особисто є головним фактором у справі нашого спасіння. Про те, відкладання св.Хрещення до юнацього часу подібне до відкладання ліків хворому до часу, коли йому вже буде “цілковито добре” чи він виздоровіє.

Сьогодні Церква Христова вшановує святих, котрі показали своїм життям те, чого дуже бракує нам з вами. Ми знаємо що Бог є Любов, але не надаємо належного значення тому, що Бог є і наша Надія. Діонисій Ареопагіт, про котрого згадує ще Новий Заповіт став учнем апостола Павла, і під впливом його натхненної проповіді навернувся від марних філософій світу цього, та пройшов шлях від язичника до єпископа та й мученика. За переданням, навіть будучи усіченним тупою сокирою, його тіло взяло голову в руку і саме прийшло до місця поховання. Згодом, там повстав храм на його честь. Це сталось у 96 році по Різдві.

Попросімо у молитві священномученика Діонисія, щоб він став нашим добрим посредником біля Божого престолу і умолив нам такої ж віри, надії і любові.